Павло Гай-Нижник
 

ПАВЛО ГАЙ-НИЖНИК  / PAVLO HAI-NYZHNYK


СТАТТІ / ПУБЛІКАЦІЇ / ДИСЕРТАЦІЇ / ПОЕЗІЇ

www.hai-nyzhnyk.in.ua - особистий веб-сайт Павла Гай-Нижника - www.hai-nyzhnyk.in.ua

Персональний сайт доктора історичних наук Павла ГАЙ-НИЖНИКА

www.hai-nyzhnyk.in.ua

ПАВЛО ГАЙ-НИЖНИК ------------------------------------PAVLO HAI-NYZHNYK

Додати до обраного Відправити мені e-mail
Павло Гай-Нижник Світлини [foto, фото] Книги. Статті [pdf, djvu, video] Публікації [doc.] Документи [history doc.] Кіно [films] Новини сайту Посилання [links] Лічильник Опитування Форум Друзі Мітки
Цікаві сайти
Відвідувачі
Календар
<
Квітень 2014
>
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930
Підписка
E-mail: 
Найвидатніший державний і політичний діяч України

Результати опитування
Коментовані запису

Чорноморський флот і українське державотворення 1917–1918 років (До історії створення Військово-Морських Сил України)

4.00 (151)

Гай-Нижник Павло

Опубліковано: Гай-Нижник П. Чорноморський флот і українське державотворення 1917–1918 років (До історії створення Військово-Морських Сил України) // Військовий музей (науково-методичний збірник). – Вип.7. – К.: ЦМЗСУ,2006. – С.37–46.


1. Центральної Рада. Українська Народна Республіка. Березень 1917р. – 29 квітня 1918 р.

Початок ХХ століття приніс Російській імперії, а разом з нею й на поневолені царатом українські землі, цілий ланцюг соіціально-політичних та воєнних потрясінь, які, врешті, призвели до краху династичної влади Романових. Після поразки у війні 1905 року з Японією Росію зколихнула революція 1905-1907 років, а згодом, по вибуху 1914 року світової війни, у лютому 1917 року буржуазно-демократична революція завдала остаточного удару імперії. Революційні події сприяли новому піднесенню й розширу національно-визвольного руху в Україні. Не оминув він й колишню царську армію, в якій служили десятки тисяч українців і, зокрема, російські військово-морські сили. Природньо, що найбільшим впливом національне відродження позначилося на Чорноморському флоті, який в основному базувався вздовж смуги україського причорноморського узбережжя: від Дунаю, по Кримському півострову і аж до Кубані. Саме в цей час провід національним революційно-демократичним рухом в Україні бере в свої руки, постала в березні 1917 року, Українська Центральна Рада – колективний представницький орган (передпарламент) революційної демократії, що складався з представників партій і організацій переважно соціалістичного спрямування.

На флоті колишньої Російської імперії, що базувався на Чорному морі українське революційне відродження сколихнуло хвилю національного руху. Як відомо, матроси Чорноморського флоту рекрутувалися майже винятково з українського населення. Вже 1 квітня 1917 р. на Українському Національному конгресі був представник від Чорноморського флоту, як і від флоту Балтійського. В цей же час до Українського Військового Генерального комітету увійшов матрос С.Письменний, а у Києві було засновано Українську Морську раду. На початку червня 1917 р. матроси-українці Балтики висунули вимогу до уряду про українізацію одного з військових кораблів з наданням йому назви “Україна”. Ці вимоги було задоволено наприкінці 1917 року і до українізації дозволено крейсер “Свєтлана”.Разом з тим морське офіцерство представляло собою фактично замкнену касту і складалося переважно з росіян або зрусифікованих представників інших національностей. Свідомі українці були рідкістю серед офіцерів, а проукраїнськи налаштованим був здебільшого воєнно-технічний персонал. Попри все, в квітні 1917 року контрадмірал російського флоту О.Немітц, обраний головою Союзу офіцерів-республіканців Чорноморського флоту, підтримав Центральну раду. Він сприяв процесам українізації військово-морських сил і в серпні 1917 року став командуючим Чорноморським флотом (перебував на цій посаді до грудня 1917 року).

В жовтні 1917 р. Д.Антонович отримав від Генерального секретаріату (уряду автономної України) доручення поїхати до Одеси, Херсона і Миколаїва аби на місці з’ясувати питання українізації Флоту. Виявилось, що український рух на флоті дуже поширений, але не зорганізований і не має проводу. Найбільшою і найвпливовішою українською групою була команда панцерику (дредноута) “Воля”, який навіть підіймав український прапор. В той же час на іншому панцерику (а їх на Чорноморському флоті тоді було лише два), “Трі святітєля”, команда була прихильна переважно до більшовиків. Залоги ж інших менших кораблів орієнтувалися, як правило, на настрої цих броненосців. В Миколаєві моряки визнали зверхність над собою Центральної ради і навіть вислали до Української Морської ради свого уповноваженого. Після повернення з відрядження Д.Антонович переконався у двох речах: Чорноморський флот є українським як за особовим складом, так і за духом, та в тім, що без Севастополя, як головної морської бази-фортеці, про український військово-морський флот на Чорному морі не може бути й мови. А отже, українським мусить бути й Кримський півострів.

Втім, в листопаді 1917 року Центральна рада, проголошуючи ІІІ Універсалом Українську Народну Республіку, не включила Крим до її складу... Проте українізація Чорноморського флоту, що не припинялася увесь цей час, і придушення російськими більшовиками кримсько-татарської автономії на початку 1918 року створили нову політичну ситуацію навколо Криму, в результаті чого Центральна рада змінила свою політику щодо півострова. В грудні 1917 р. до Одеси прийшли з Севастополя крейсер “Память Меркурия” та міноносець “Завідний” і оголосили себе українськими. Команда “Памяті Меркурия” вчинила “нечувану” для російського флоту річ – дала своєму кораблеві ім’я проклятого царською церквою гетьмана Івана Мазепи. В Севастополі українізувалися міноносці “Зоркій” та “Звонкій”, а також панцерик (дредноут) “Воля”, кораблі “Меркурій”, “Остап” і “Борець за волю”. Командуючий Чорноморським флотом адмірал Неметц надіслав до Морської Генеральної ради телеграму з визнанням над собою влади Української Народної Республіки. Після повернення з відрядження Д.Антонович був призначений міністром морських справ і розпочав організацію Морського міністерства УНР. Перш за все він розшукав українців, які раніше були пов’язані із флотом. Невдовзі в штаті Морського міністерства з’явилися: банківський урядовець колишній морський офіцер М.Білинський, якому було доручено організувати фінансовий відділ; директором інженерно-механічного відділу став корабельний інженер О.Коваленко, що свого часу служив на панцерику “Потьомкін” і після відомого революційного виступу цього броненосця у 1905 р. змушений був перебувати в еміграції; морські офіцери Акименко та Шрамченко.

10 січня 1918 року у Києві відбувся І Український морський з’їзд, який розглянув:

1) звіт Української Морської ради;
2) інформацію Генерального морського секретарства про його роботу;
3) доповіді з місць;
4) стан і перспективи Чорноморського флоту;
5) питання запровадження морської служби на добровільних засадах;
6) ставлення військового і торговельного флоту до УНР;
7) проблему організації профспілки моряків тощо.

12 січня 1918 року матрос-делегат від Морського з’їзду на засіданні Малої ради УНР виголосив вітальну промову до Української Центральної ради. 18 січня 1917 р. Мала рада УНР затвердила запропонований Д.Антоновичем проект українського морського прапора, виробленого Українською Морською радою: матерія складалася з двох смуг – жовтої (вгорі) та синьої (внизу); на синій розташовано золотий знак князя Володимира – тризуб з хрестом угорі. Проте, невдовзі, 26 січня (8 лютого) 1918 року столиця УНР була взята Червоною гвардією. Більшовицька окупація, втім, була нетривалою в Україні. Вже 1 березня 1918 року німецькі созники українців (після заключення Берестейського договору між УНР та Центральними державами), разом з підрозділами війська УНР звільнили Київ. В напрямку Одеси наступ вели австро-угорські війська.

14 лютого 1918 р. на засіданні Ради народних міністрів УНР було визначено за можливе погодитися на укладання миру з радянською Росією за умови, що “Крим остається під впливом України” і “весь флот (також і торговельний) на Чорному морі належить тільки Україні”. Втім, позиція більшовиків виявилася протилежною. Ще коли в лютому 1918 року більшовики тимчасово захопили владу в Криму, вони одразу ж виключили будь-яку можливість вирішення питання передачі певної частини Чорноморського флоту на користь України. Впливовий діяч Морського відомства РСФРР Ф.Раскольніков передав з Москви членам Центрофлоту Чорного моря таку директиву Ради народних комісарів: “Черноморский флот составляет достояние всей Федеративной Российской Республики, за исключением Украины, которая составляет самостоятельное государство, и ни один корабль Черноморского флота не может ходить под украинским флагом”. Проте під час більшовицької окупації моряки-українці трималися осібно і поводилися досить незалежно. Більшовики не наважувалися поки що вступати з ними у конфлікт, а у Севастополі над помешканням Української Громади навіть висів український прапор. Подібне ставлення до організованих українців було й у Новоросійську, а в Туапсе коли на Шевченківські свята моряки-українці заспівали гімн “Ще не вмерла Україна”, то більшовики почали співати його разом із ними.

Після повернення уряду Центральної ради до Києва, Рада народних міністрів УНР на своєму засіданні 9 березня 1918 року доручила “виконуючому обов’язки військового міністра п. Жуковському [український есер, полковник царської служби – П.Г.-Н.] тимчасово виконувати обов’язки міністра морських справ”. 15 квітня 1918 року Кабінет міністрів УНР постановив відкрити Міністерству морських справ кредит в 25 млн. крб. з військового фонду на демобілізацію флоту. В квітні 1918 року уряд УНР підготував військову операцію по зайняттю Крима і Севастополя, однак на заваді її здійсненню стали німці, які самі окупували півострів.

З наближенням німців мала частина Чорноморської флотилії, яка перебувала в Севастополі, відплила до Новоросійська, а потім до Сухума. Окупувавши узбережжя Чорного та Азовського морів німецько-австрійське командування уклало постанову поміж країнами свого блоку (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарією): 1. Морські судна усіх держав, які перебували в стані війни з країнами Четверного блоку підлягали секвестрації; 2. Ті судна (як торговельні, так і військові), що належали колишній Росії й УНР і які після підписання Берестейського миру здійснили ворожі вчинки супроти союзних держав. Доля першої категорії кораблів мала бути вирішена після завершення світової війни, а другої – після спеціального порозуміння між зацікавленими сторонами.

На ім’я голови уряду УНР В.Голубовича надійшов лист німецького посла барона фон Мумма в справі Чорноморського флоту. Кайзерівська армія займала Крим... В листі було зазначено, що окремі судна Флоту біля Херсону та в окремих кавказьких портах здійснили напади на бойові сили союзників. 19 квітня 1918 року Рада народних міністрів УНР постановила доручити голові уряду та міністрові закордонних справ УНР повідомити німецькому послу, “що законом Центральної Ради Чорноморський Фльот оголошений фльотом Української Народньої Республіки, що уряд України просить допомогти йому очистити Фльот од тих злочинних більшовицьких елементів, котрі захопили його, і привести Фльот до послуху Українському Уряду; що проти германських військових сил Український Флот, як такий, не виступає; тому Рада Народніх Міністрів зазначає, що ті кораблі, котрі зараз під орудою преступних елементів виступають проти германських військових сил, вважалися морським призом”. Разом з тим голова уряду УНР 20 квітня 1918 року надіслав на ім’я барона фон Мумма заяву: “Весь Чорноморський флот належить Українській Народній Республіці. Правда, деякі його частини перебувають поки що в руках банд, проти яких за допомогою ваших славних вояків ми ведемо боротьбу і надіємося скоро довести її до кінця. Виходячи з цього штадтпункта, я прошу Вас, Пане После, не змушуйте себе до надмірних заходів у боротьбі з бандами, які безсовісно захопили наші судна. Я прошу далі повідомити відповідні Ваші власті, що всі без виїмку кораблі Чорноморського флоту належать Українській Народній Республіці, не вважаючи на вчинки банд, які їх захопили, а через те ні в якому випадку не мають бути трактовані, як приз”.Урядовці Центральної Ради вирішили також “послати телеграму Чорноморському Фльоту, що він не повинен боротися з германськими військовими силами”.

З свого боку, прагнучи заручитися підтримкою нового командуючого Чорноморським флотом адмірала Сабліна більшовицький уряд призначив його Начальником морських сил Чорного моря з надзвичайними повноваженнями. В цей час на флоті продовжуав ширитися спонтанний рух українізації. Проте адмірал не піддався “залицянням” комісарів, і вирішив перш за все з’ясувати ставлення до українізаційних процесів моряків-чорноморців. Флот масово підтримав національний форватер свого підпорядкування. Спираючись на підтримку моряків, 29 квітня 1918 року адмірал Саблін надіслав до Києва телеграму, в якій заявив про перехід Чорноморського Флоту під юрисдикцію Української Народної Республіки. Того ж дня, о шістнадцятій годині, за сигналом з флагманського корабля “Георгій Побєдоносєц” на Чорноморському Флоті були підняті жовто-блакитні українські прапори*. Однак на початок літа 1918 року фактично усі рештки російського флоту у Чорному морі опинилися в німецьких руках/

2. Українська Держава (Гетьманат П.Скоропадського). 29 квітня – 14 грудня 1918 р.

За збігом історичних обставин, 29 квітня 1918 року до вдади в Києві прийшов фаховий військовик, генерал Павло Скоропадський, якого на З’їзді хліборобів було проголошено гетьманом всієї України, військ козацьких і фльоти. Гетьманський уряд одразу ж взяв курс на приєднання усієї території Криму до Української Держави. Проте німецьке окупаційне командування, прагнучи використати Крим у власних геополітичних інтересах та послабити українські позиції у Північному Причорномор’ї, створює 15 червня 1918 року в Симферополі маріонеточний проросійський уряд на чолі з литовським татарином, командуючим 1-м Мусульманським корпусом генералом С.Сулькевичем. Природньо, що Українська Держава не визнала цієї політичної оперети. Уряд країни та Міністерство закордонних справ Гетьманату розпочали дипломатичний тиск на Німеччину. Було оголошено повну економічну блокаду всього Кримського півострова, незважаючи на обурення німців. Гетьман П.Скоропадський зі свого боку також неухильно і твердо вимагав повернення півострова під юрисдикцію України, висунувши Берліну навіть ультиматум про свою відставку.

Гетьманський уряд беззаперечно наполягав і сподівався на повернення під його юрисдикцію Чорноморського флоту. Тому й було організовано Морське міністерство Української Держави на чолі з контр-адміралом Миколою Лаврентійовичем Максимовим, урядом підтримувалися кадри морських офіцерів, техніків і фахівців морської справи, надавалися кошти на підтримання у ладі й ремонт чорноморських портів – у Севастополі, Миколаїві тощо. Державна політика полягала в збереженні для українських військово-морських сил досвідчених офіцерських кадрів і тому опікувалася на місцях морськими офіцерами й техніками, які загалом охоче йшли на українську службу. Гетьман, Рада міністрів і Міністерство закордонних справ, в той же час, наполегливо домагалася передачі їй всього Флоту та берегових укріплень.

2 червня 1918 року Німеччина офіційно (де-юре) визнала Українську Державу. Новий український посол в Берліні барон Ф.Штейнгель докладав чималих зусиль у налагодженні українських справ з цією центральноєвропейською країною, в тому числі й у військовій галузі... В перших числах серпня 1918 року до Берліна прибула українська урядова делегація на чолі з головою Ради міністрів Ф.Лизогубом. Його візит виявився успішним: на сприятливих умовах для Гетьманату були вирішені питання торгівлі між двома державами, надання Німеччиною кредиту та ін. Німеччина дала згоду підтримати Українську Державу у вирішенні територіальних суперечок з сусідніми державами.

Однак частину порушених у переговорах в Берліні проблем Ф.Лизогуб розв’язати не зумів. Серед них – формування української армії та передача захопленого німцями Чорноморського флоту Україні. 3 вересня 1918 року на запрошення імператора до Німеччини відбув з офіційним візитом П.Скоропадський. Зустрічі гетьмана з кайзером Вільгельмом ІІ, рейхсканцлером Гертлінгом та німецькими генералами виявилися успішними. Серед таких, окрім політико-економічних, були й питання військового характеру. Наприкінці літа 1918 року німці почали схилятися до того, аби повернути Україні Чорноморський флот та берегові укріплення. Проте при цьому було висунуто умову, щоб Український флот виплив під українськими прапорами в Середземне море для збройної демонстрації проти Антанти. Така вимога була рішуче відхилена Києвом. Зважаючи на тверду позицію уряду Української Держави німецькі можновладці погодилися почати передавати судна та інфраструктуру Чорноморського флоту без такої умови. В половині серпня 1918 року з доручення Ради міністрів до Берліна виїхав капітан Свірський, яким й було вироблено спільно з німецькими представниками план передачі Україні військових і торгівельних кораблів, які перебували в руках німців.

Після довгих переговорів Німеччина дала згоду на початок формування Україною власного війська. Не менш складно вирішувалася й доля Чорноморської флоту. Основу його становили 35 нових кораблів. Після тривалих переговорів П.Скоропадському вдалося досягти згоди на передачу Німеччиною Українській Державі дредноута-лінкора “Воля” (колишній “Імпєратор Алєксандр ІІІ”), крейсера “Кагул”, 11 міноносців, кількох підводних човнів, 7 лінійних кораблів: “Пантелеймон”, “Євстафій”, “Іван Златоустый”, “Ростислав”, “Три Святителя”, “Синоп”, “Юрий Победоносец” та інших воєнних суден, кілька транспортів та допоміжних суден, а також транспорту-майстерні “Кронштадт”. Київ виділив значні кошти для підняття на поверхню затонулих кораблів на території України, зокрема дредноута “Марія” в райні м.Миколаєва, який мав бути грунтовно реставрований. Панцерик було піднято з дна моря вже в жовтні 1918 року.

Згідно із ухваленим Радою міністрів і затвердженим 10 серпня 1918 року гетьманом Законом “Про перетворення бувшого відділу Балтійського корабельно-будівельного і механічного заводу у м.Миколаїві, на Херсонщині, в самостійний казенний завод Української Держави”, це підприємство набуло самостійного державного статусу, а військовий і торгівельний флоти України необхідну їм ремонтно-будівельну базу. З того часу завод отримав офіційну назву “Державний Миколаївський ремонтний і корабельно-будівельний завод Морського відомства”. Крім того, підписаний головою уряду Ф.Лизогубом та виконуючим обов’язки морського міністра капітаном 1 рангу Максимівим, вищезазначений закон, визначав надати заводові у Миколаїві нові штати, “які установлені для заводів Морського Відомства, при чому видатки на утримання заводу віднести на рахунок сум, які будуть одержані заводом за виконання замовлень, а також на рахунок инших засобів заводу”.

Згідно закону Української Держави “Про загальний військовий обов’язок” тривалість дійсної військової служби на флоті України визначалася у чотири роки (в піхоті – 2 роки, в кінноті та артилерії – 3 роки). Призов на дійсну військову службу передбачалося здійснювати двічи на рік – 15 листопада та 1 березня. Восени 1918 р. призов перенесли з листопада на 1 грудня 1918 року. Тоді планувалося покликати до війська 85 тисяч чоловік, а з 1 березня 1919 р. намічалося залучити до армійської служби ще 79 тисяч військовозобов’язаних юнаків. 18 липня 1918 року Наказом по Морському відомству гетьманом П.Скоропадським було затверджено новий військово-морський прапор Флоту Української Держави. Колишній флотський капітан 1 рангу доби національного відродження 1917-1921 років С.Шрамченко описував прапор ВМС України так: “білий прапор з рівним синім хрестом, який ділить прапор на 4 рівних частини. Ширина хреста ½ всієї довжини прапора. Відступивши на 1/8 ширини хреста, проходить коло нього такої ж ширини (теж 1/8 ширини хреста) синя смужка, крім тих його боків, які прилягають до крижа. В крижі ж теж, відступивши на 1/8 ширини хреста від його боків, міститься національний прапор Держави (складений з блакитної і жовтої горизонтальних смуг), в центрі якого міститься золота печатка Св[ятого] Володимира такої ж ширини, як хрест і в 1 ½ рази вища своєї ширини. Прапор шиється з матерії відповідного кольору, а печатка малюється бронзовою фарбою”. Сьогодні це знамено є прапором сучасних Військово-морських Сил України.

На початку жовтня 1918 року головний начальник портів чорноморського узбережжя адмірал А.Покровський повідомив уряд країни, що на двох канонірських човнах і на кількох винищувачах мін у Чорному морі вже вивішено морські українські кармазинові прапори нового зразку, затвердженого гетьманом. Одночасно Морське міністерство займалося й важким завданням очищення чорноморського узбережжя від мін з метою безпечності плавання морем.

Українським Флотом в часи Української Держави у формі Гетьманату керували досвідчені фахівці своєї справи. Цими керманичами були:

  • управляючий Морським міністерством – капітан 1 рангу російської служби, контр-адмірал Української Держави Микола Максимів, який вступив на українську службу ще за Центральної ради (був підвищений гетьманським наказом до рангу контр-адмірала);
  • начальник Головного Морського штабу – капітан 1 рангу російської служби, контр-адмірал Української Держави Протасов (був підвищений гетьманським наказом до рангу контр-адмірала);
  • помічник начальника Головного Морського штабу – капітан 1 рангу російської служби, контр-адмірал Української Держави Свірський;
  • голова Воєнно-морського суду – полковник Богомолов;
  • головний начальник портів Чорного моря, морський міністр Української Держави (з 14 листопада 1918 р.) – віце-адмірал російської служби, адмірал Української Держави, Андрій Покровський (був підвищений гетьманським наказом до рангу адмірала);
  • голова Ліквідаційної комісії в справах транспортної флотилії – віце-адмірал В.Шрамченко;
  • голова Комісії в справах демобілізованих пароплавів, прийнятих до військового флоту – віце-адмірал Хоменко;
  • командант Дунайської флотилії – генерал-майор флоту Єрмаков;
  • командант відділу флотилії у Севастополі – контр-адмірал Остроградський.
  • командант відділу флотилії на Азовському морі – капітан 1 рангу Дмитрієв;
  • командант Одеського порту – капітан 1 рангу Озеров;
  • командант Севастопольського порту – контр-адмірал Клочковський;
  • командант корпусу берегової охорони – контр-адмірал Семен Фабрицький;*
  • молодший флагман – контр-адмірал Євдокимов;
  • начальник штабу головного команданта портів – контр-адмірал Ворожейкин;
  • командант Миколаївського порту – контр-адмірал М.Римський-Корсаков;
  • відділ морської піхоти при Головному штабові Морського міністерства – полковник Володислав Дашкевич-Горбацький (пізніше – полковник Ястржембський;*
  • командант 1-го полку морської піхоти полковник Іларіон Ісаєвич.

Нажаль українська державність, замкнена у пожарищі кількох фронтів протягом 1917-1921 років, не встояла під натиском іноземних сил. У тогочасній війні (всіх проти всіх, але разом – проти України) переможцями вийшли російські більшовики, які проголосили про створення маріонеточної промосковської Української Соціалістичної Радянської Республіки. У складі ВМС СРСР Чорноморський флот з честю пройшов криваві баталії Другої світової війни та крижану напругу війни холодної і одними з кращих морських вояків завжди були українці.

Сучасні Українські Військово-морські сили (Український Чорноморський флот) мають давні історичні корені, які сягають у сиву глибінь століть до часів державного союзу антів і Київської Русі; від доби Запорізького Козацтва і Гетьманщини до державотворчих національно-визвольних змагань 1917-1921 років, від звитяги 1941-1945 років у складі радянських Збройних сил і аж до епохи відновлення 1991 року новітньої незалежності України.



Мітки: hai-nyzhnyk, ukrainian revolution, centrale rade, hetmanat, ukrainian state, unr, upr, history of ukraine, world war 1, 1 світова війна, історія, історія україни, українська держава, унр, історія українського війська, українська революція 1917-1921, гетьманат, гай-нижник, чорноморський флот
Коментар: 0 Переглядів: 2309 Розмір:42282 байт
Останні зміни зроблені: hai-nyzhnyk Павло Гай-Нижник 1904 дні(в) тому 02.02.2009 01:30:46
ДодавТекст
Ім'я Пароль
розширений... ( / Реєстрація )

Тема

В тексті можна використовувати Wiki або HTML теги



Хто на сайті?
Анонімні: 1, Зареєстровані: 0 (?)
Скарга | Розміщено на MyLivePage | | Design by VladDeVille | © Kolobok smiles, Aiwan